Історія школи

Історія села Мильчиці

Село Мильчиці знаходиться в західній частині Городоцького району. Відстань до районного центру м.Городка 18км, до обласного центру м.Львова 49км, до найближчої залізничної станції м.Рудки-12км.

Село знаходиться на висоті 279м над рівнем моря, а узгір'я, на якому колись стояла церква св.Михаїла, височить на 302м над рівнем моря. Географічні координати села-49◦43хв. північної і 23◦27хв. східної довготи. Його розділяє річка Вишенька, яка впадає у річку Сян.

Село названо на честь польського пана Мильчицького, який мав свою цегельню і в 1887 році побудував костел і декілька будинків, які збереглись до сьогоднішнього дня. Перша згадка про село в історичних документах датована 1370 роком. До 1636 року власниками села були Вагула і Станіслав Дубаневський. Громаді належала греко-католицька дерев'яна церква св. Михаїла, споруджена в 1776 році.

На основі офіційного списку населення 1880 року громада Мильчиць належала адміністративно до повіту Рудки. Число громадян тоді становило 1016 душ, у тому числі 798 римо-католиків, 190 греко-католиків, 28 євреїв. Більшість жителів села були поляки. У селі від давніх літ була польська школа, в якій працював учитель-українець, прозваний Боревус. Оскільки греко-католиків у селі було менше, ніж римо-католиків, у 1776 році церкву св. Михаїла розібрали, і за ціну з проданого парохіяльного поля побудували в 1857 році греко-католицький парохіяльний дім у Рудках.

До сьогоднішнього дня на місці, де стояла церква св. Михаїла, стоїть фігура арх. Гавриїла з написом «Тут стояла греко-католицька церква св. Михаїла, яку поставили замість знищеної церкви». До 1887 року громадою села було збудовано римо-католицький костел св. Димитрія. Проектували костел Юліан Цибульський і Людвік Ромулт, а цеглу виготовляли на цегельні пана Мильчицького. У 1888 році костел був освячений Перемишльським єпископом Лукашем Салецьким. У 1918 році в селі переважала польська мова. Перепис населення 1918 року свідчить, що з 1400 осіб греко-католиками були всього 15 чоловік, 10 чоловік були євреями, а інші 1375 душ римо-католиками.

За переписом населення за 1941 року в селі проживали 1474 душі. З них -1454 поляки. 17 українців і 4 жиди. Розмовляли польською мовою. З приходом більшовицької влади в селі організували колгосп ім. І. Я. Франка.

У 1946 році в результаті операції «Вісла» поляки покинули село і виїхали до Польщі, а в село заїхали українці-переселенці з Краковця, Кобильниці і Будзиня. Тоді ще в селі не було ні доріг, ні школи, лише глиняні хати-мазанки. Люди в основному займалися сільським господарством . Але, обживаючись на новому місці, селяни вже в цьому ж 1946 році організували спочатку початкову школу, а потім семирічну.

Та вже з 1947 року знову в село прийшла біда. Почалися репресії і виселення «ненадійних» і «неугодних». Усім, на кого падала бодай найменша підозра про зв'язок з партизанами, воїнами УПА, брали під арешт і вивозили із села, Бочуляк Марія Данилівна, 1926 р. н., була однією з тих, кого вивезли з рідного села 25 жовтня 1947 року разом з матір'ю і сестрою та ще з приблизно п'ятнадцятьма сім'ями. Вона згадує, що в той день, 25 жовтня 1947 року, рано-вранці, десь о 4 год. в хату увійшли військові: лейтенант і 5 солдатів. Вони зачитали Постанову особливої наради МВД СРСР про виселення як ворогів народу. А звинувачували їх у тому, що батько, Бочуляк Данило Андрійович був шевцем і, нібито, шив чоботи партизанам. Але це було не зовсім так. Справді, десь на початку жовтня якось увечері в хату прийшли озброєні люди. Їх у селі всі добре знали. Вони звеліли натопити піч, нагріти води і приготувати вечерю. Повечеряли, помилися, переночували і вдосвіта покинули хату. Але вже вранці о 9 год. прийшов дільничий міліціонер,який усе знав. Він допитав бабу Фросю, батька, склав протокол і поїхав. А 25 жовтня сім'ю забрали. Про вивезення з місцевих жителів і урядовців ніхто не знав, а якщо і знав, то боявся про це говорити, щоб і самому не опинитися серед репресованих. Так 25 жовтня разом із сім'єю Бочуляків було вивезено десь іще з 15 сімей. Правда, батько і брат врятувалися ,бо батько напередодні поїхав фірою у Винники за шкірою для чобіт, а брат теж ночував у батькового брата Степана, бо пас там худобу. І їх обидвох того злощасного ранку не було вдома. Але Бочуляк Марія Данилівна згадувала, що на збори дали одну годину, дозволили взяти з собою найнеобхідніше; їжу, теплий одяг, теплі речі ( ковдри, перини, подушки) і домашній скарб, який би міг поміститися на одній підводі. До підводи прив'зали худобу, і всіх погнали до сільради ( у тому будинку зараз знаходиться крамниця, а збудований він ще з цегли, яка виготовлена на цегельні пана Мильчицького).

Жінок і дітей закрили в приміщенні магазину, який знаходився на першому поверсі будинку, а мужчин відвели в підвал. Сільрада була на другому поверсі. Худобу зігнали на майдан перед магазином. У той день був сильний приморозок. Худоба ревла, діти і жінки плакали, молилися. Було дуже страшно, ніхто майже не розмовляв. Десь опівдні худобу погнали до колгоспної стайні, маленьких дітей посадили на одну підводу, а дорослих вишикували по чотири і погнали до Рудок на залізничну станцію.

Інші підводи з домашнім скарбом залишилися в селі як колгоспне майно. Піднявся страшний лемент і плач, але конвоїри постріляли в небо примушували людей замовкнути.

У Рудках на залізничній станції був сформований товарний ешелон, куди зігнали людей з Яворівського, Самбірського, Старосамбірського та інших районів. Батьки намагалися рятувати дітей, деяких запихали в мішок, щоб при нагоді викинути чи віддати родичам. Ніхто не знав: чи вбивати будуть, чи заберуть у тюрму. У вагони набивали людей так, що сиділи і спали лише по черзі. Подорож тривала майже місяць. Зупинявся поїзд лише вночі в глухих місцях, у полі, щоб люди могли справити нужду, набрати десь із калюжі чи рова води. Під час подорожі у їхньому вагоні померло п'ятеро людей. А одну жінку і трирічну дівчинку конвоїр розстріляв без попередження тільки за те, що дитина просила пити,а жінка почала стукати в двері вагона і просити води. Репресовані селяни з Мильчиць опинилися в м. Коркіно Челябінської обл. Їх висадили з поїзда на околиці міста. Кінець листопада, зима, холод, сніг глибиною до метра. Люди молилися, бо думали, що їх будуть розстрілювати. Але їм дали лопати і заставили розчищати з залізнодорожнього полотна сніг. А потім були інші роботи - від погрузки піску в кар'єрі до роботи на лісоповалі. Холод, голод, життя в старих армійських палатках. Майже половина наших людей не дожила до першої весни на чужині. Лише влітку 1948 р. почали будувати дерев'яні бараки для переселенців. А хворіти ніхто не мав права. Коли в січні 1953 року Марія Данилівна захворіла і три дні пролежала з високою температурою, її судили за саботаж, а міра покарання - 25% відрахувань з мізерної зарплатні в користь держави сроком на 1 рік, незважаючи на довідку фельдшера про хворобу.

Але і в таких умовах треба було жити. Молоді одружувались з місцевими, з німцями-колоністами або з переселенцями, такими ж нещасними, як і самі.

У рідне село практично вернулися лише кілька сімей, у тому числі і Марія Данилівна Бочуляк, яка в засланні одружилася з Герегою Степаном Григоровичем у грудні 1951 року. Через рік у них народився син Василь, у вересні 1956р. - дочка Ольга, у серпні 1958р. - дочка Надія. Реабілітації родині довелося чекати аж до лютого 1960 року. Деякі сім'ї були реабілітовані в 1958 році, але в рідне село майже ніхто не повернувся. Тим часом ті, хто лишився в селі, працювали в колгоспі за мізерні трудодні. Вирощували цукрові буряки, льон, сіяли пшеницю, ячмінь, розводили худобу, здавали державі молоко...

У 1957 році у зв'язку з укрупненням областей та районів Мильчиці з Рудківського району Дрогобицької області перейшли в Городоцький район Львівської області.

Після розпаду СРСР колгосп був ліквідований, майно і земля розпайовані. Декому з селян удалося одержати дещо з колгоспного майна, але основна маса селян залишилася практично ні з чим: землю селяни одержали ( майже по півтора гектара ), але обробляти її нічим, бо вся техніка опинилася в руках кількох спритників або невідомо де.

На сьогоднішній день Мильчиці займають територію 129,4 га. Як і колись, через село протікає річка Вишенька, яка несе свої води в Сян. Є в селі і три ставки, але вони не належать громаді. Громаді належить тільки велична споруда костелу, збудованого ще в 1887 році. Зараз він належить громаді української автокефальної православної церкви. За радянських часів він був майже повністю зруйнований, та селяни самотужки відремонтували його після розпаду СРСР. Парохом у с.Мильчицях є зараз протоієрей о. Ігор Гевко. Розпис іконостасу церкви зробив випускник місцевої школи Ясінський Богдан Іванович.

Маємо на сьогодні добре автобусне сполучення з районним центром - м. Городком, з обласним центром - м. Львовом. З 2001 року село газифіковане. Але в ньому зареєстровано всього 77 двори, у яких проживає лише 278 жителів. Цього року якісно покрито дорогу через село асфальтом.

Є в селі гарна середня школа, у якій працює 20 висококваліфікованих педагогів. У школі є прекрасна їдальня, комп'ютерний клас, бібліотека, гарно укомплектовані навчальні кабінети, спортзал і дворовий спортивний майданчик, прекрасний фруктовий сад... Але на все це у нас усього 54 учні.